Владика Ярослав: Паломництво до Пацлавської чудотворної ікони Матері Божої – це шлях до джерела нашої Надії [фото]

10 серпня відбулася ювілейна проща до Української Кальварії у селі Губичі на Старосамбірщині. З цієї нагоди Божественну Літургію очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні о. Павла Коляси (декана Добромильського), о. Михайла Николина (декана Старосамбірського), о. Євгена Карпінця (адміністратора відпустового місця) та священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Після Літургії владика уділив повний відпуст з нагоди Ювілейного року. Богослужіння молитовним співом супроводжував хор «Canticum» Дрогобицького фахового коледжу імені Василя Барвінського під керівництвом диригента Богдана Бондзяка. Детальніше...

Проповідь під час прощі на Українській Кальварії (2025)

Слава Ісусу Хритсу!Дорогі у Христі брати і сестри Улюблені прочани, дорогі молільники, Пацлавська ікона Пресвятої Богородиці і ця благословенна земля є свідченням глибоких корінь християнської віри нашого народу, завдяки якому впродовж багатьох століть йому вдалося встояти попри різноманітні бурі і випробування. Це особливий знак присутності Бога посеред нас. Це святе місце розповідає нам про непросту історію нашого народу, коли вітрила нашої держави були спущені, коли наша земля перебувала під владою різних окупаційних режимів, а одинокою заступницею та покровителькою українського народу була Мати Божа. Наші предки йшли на Кальварію з великою довірою у Божу допомогу. Чудотворна Пацлавська ікона, це надприродна відповідь і дар Богоматері своїм молільникам… На древню Українську Кальварію прибули і ми сьогодні, у дуже скорботний час війни, яка вже триває четвертий рік. Ми прийшли, щоб просити в Богородиці справедливого миру і звільнення нашої землі від окупанта. Щоразу, коли ми приходимо тут як прочани на соборну молитву, переживаємо особливий момент зустрічі із Пресвятою Богородицею. Ми відчуваємо, що тут нам через Неї, відкрите небо і відкрите серце нашого Господа Ісуса Христа до наших молитов. Святий Амвросій Медіолянський каже: «Коли ми молимося, то ми промовляємо до Бога. А коли ми читаємо чи слухаємо Слово Боже, то Бог промовляє до нас». Слухаючи Євангелії, ми щоразу чуємо Слово живого Бога, Який до нас промовляє. Як християни, ми не лише віримо, що Бог є з нами, але що цей Бог своїм Словом промовляє до нас і кормить нас Словом життя. Боже Слово несе в собі велику силу: воно є творчим, бо ним Господь сотворив усе, що існує; воно є сильним, бо ним Він виганяв демонів і воскрешав померлих; воно є зцілюючим, бо ним Він оздоровлював недужих і прокажених. У Божому Слові криється Божий Дух і Боже життя (пор. Йо. 6, 63). У сьогоднішньому Євангелії, яке ми щойно почули, взаємно переплітаються дві головні теми. Перша є свідченням про надприродну діяльність Ісуса Христа. В іншій спостерігаємо труднощі життя у вірі, які властиві Христовим учням і нам. Старозавітні пророки Мойсей, Ісус Навин, Ілля та Єлисей — всі вони чинили чудеса, пов’язані з розділенням вод — моря або Йордану. Проте єдиним, про кого священне Писання розповідає як про Того, Хто ходив по воді, – Господь наш Ісус Христос. Cьогоднішня ж євангельська благовість свідчить, що по воді йде людина – апостол Петро. Це стає можливим завдяки вірі в Ісуса Христа, який на сумніви та переляк учнів відповідає: «Заспокойтесь, – це Я не страхайтеся!» (пор. Мт. 14,27). Після розмноження хлібів Ісус спонукав учнів увійти до човна і переправитись на інший бік моря, тим часом як Він відпускав народ, який наситився хлібом (пор. Мт. 14, 22-34). Учні залишили Ісуса на березі, коли відчалили за Його розпорядженням, а Сам Він пішов на гору молитися на самоті. Тим часом на морі піднялась буря, човен на якому перебувають учні, кидають хвилі, не вщухає супротивний вітер, який перешкоджає щоб дійти до тихої пристані. «Чи Ісус знає про нашу небезпеку: смерть чигає на нас?» – питали себе учні. «О, якби Ісус був тут!» – часто ці слова є й на наших устах. Втрата довіри до Бога є найбільшою трудністю в часі тривог – бурі нашого життя. В дні нещирості та переживань, коли ми обтяжені проблемами, і весь світ виглядає похмурим, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!». У моменти тривоги, коли ми не знаємо, як жити далі, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!». У дні найважчих випробувань, коли ми почуваємось безсилими проти руйнівних обставин нашого життя, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!». Але Господь завжди є біля нас, ближче, аніж ми думаємо. Тієї ночі, коли Ісус молився серед пагорбів, Він також бачив посеред розбурханих хвиль своїх учнів. Христос бачив слабкий човен, який кидало по морю, відчув всю небезпеку тієї бурі, добре знав, в якій загрозі знаходяться його друзі – апостоли. І, як говорить євангелист Матей, о четвертій сторожі ночі Ісус прийшов до них, ступаючи морем (пор. Мт. 14, 26). І ми не раз зустрічаємо Христа серед хвиль свого життя – не менш бурхливих, ніж на Галилейському озері. Одним з найбільших відкриттів у нашому житті є те, як потрясіння, хвороби, різного роду труднощі можуть раптово привести нас до Бога. Коли життя подібне до бурхливого моря, повного проблем, Господь є поруч. Серед цього мороку Він особисто здатний прийти до нас і принести нам мир і спокій. Однак присутність Ісуса в нашому «човні» не означає, що буря не відбудеться. Це дивує багатьох людей, які вірять, що присутність Христа означає майже магічну відсутність критичних становищ, гіркого досвіду й небезпечних ситуацій. Коли Ісус є присутнім біля нас, це не означає, що ми не можемо мати багато викликів, непередбачуваних труднощів. Але Його присутність у «човні», поряд з нами, змінює те, як ми переносимо цю бурю нашого життя – різного роду труднощі. Ісус на горі молиться, але човен учнів – посеред моря, його кидають хвилі, бо вітер був супротивний. А в четвертій сторожі ночі, вже над ранком, Ісус іде по воді. Учні злякалися, думали, що це привид. Ісус каже до них: «Заспокойтесь, це я! Не страхайтеся!». Ідучи по морі, Ісус Христос виявляє учням, що Він є Богом, Творцем Вселенної. Все Йому підкорене, і Він ступає по морю, як по суші. Очевидно, що учні, побачивши Христа в такому надприродному дійстві, налякалися. Тоді апостол Петро, намагаючись випробувати божество Ісуса Христа, каже: «Учителю, якщо це Ти, дозволь мені прийти до Тебе». Насправді не апостол, а Господь випробовує його довіру до Бога. Святі Отці і вчителі Церкви говорять, що чуда і знаки, які Ісус здійснював, щоб підтвердити своє месіанське посланництво і прихід Царства Божого, тісно пов'язані із закликом до віри людини у Бога. Цей заклик має подвійне значення: віра передує чудові, більш того — є умовою його виконання. В свою чергу: віра є наслідком чуда, породжує його в душі тих, хто чудо досвідчив або став його свідком. Відомо, що віра є відповіддю людини на слово Божого об’явлення – Богоявління. І ось Петро починає іти по воді, його погляд зосереджений на Господі. Його віра єднає обмежену людину і Всемогутнього Бога, вона є тим мостиком, який дає можливість переступити власні людські межі. Віра – це особистий стосунок між людським – обмеженим і Божественним – Всемогутнім. Це – невимовна можливість бути сильним Божою силою і на межі своєї обмеженості досвідчувати не хаос і смерть, але Всемогутню Божу присутність. Навіть тоді, коли Петро почав сумніватися, коли цей зв’язок між Богом та людиною почав розриватися, Ісус не відступається від нього. Подає йому руку, витягає з моря і каже до нього: «Маловіре, чого ти засумнівався?» Тоді Петро разом з Христом іде по воді і входить у човен, а буря втихає, бо там, де є присутній Бог, там є мир і гармонія, тоді учні вклонились Йому кажучи: «Ти істинно – Син Божий!». На цьому святому місці, на Українській Кальварії, до нас продовжують лунати ті самі слова, які Ісус промовив Петрові посеред розбурханого моря. Він промовляє сьогодні до нас: «Підійди, Ти можеш ходити по розбурханих хвилях свого життя»; якщо тебе мучить хвороба, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по хвилях цієї хвороби до Тебе». Якщо фінансова криза зруйнувала твоє життя, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по хвилях цього лиха». Якщо у тебе виникли проблеми у подружньому житті, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по розбурханих хвилях мого шлюбу». Тим, хто міцно вірує в Бога, Господь допомагає пройти серед жахіть рашистських нападів на Україну, серед полум’я вогню і звуки вибухів ракет. Той самий Христос, який допоміг Петрові пройти по розбурханих хвилях Галилейського моря, є поряд з нами сьогодні. Він додає нам сили переносити бурі нашого життя та проходити повз розбурхані хвилі до перемоги. Потопаючого у хвилях апостола Петра можемо легко ідентифікувати зі собою. Життєві хвилі випробовування є часто зависокі для нас. Охоплені страхом та тривогою, ми в критичних моментах часто взиваємо: «Боже, спаси мене, я потопаю». Як часто ми, як і Петро, потопаємо у хвилях сумніву, тривоги, страху, війни, але сьогоднішнє Євангеліє запевняє нас: за будь-якої бурі та життєвих хвиль Божа присутність залишається незмінною. Сам Христос, який був з потопаючим апостолом Петром, продовжує бути з нами. Його присутність може кардинально змінити наше життя. Дорогі у Христі брати і сестри, сьогодні, коли расистська війна знову прийшла на українську землю, коли мільйони людей шукають захисту, Пресвята Богородиця залишається для нас Матір’ю Надії. Ми звертаються до Неї зі словами, які відлунюють дитячою довірою пацлавського пастушка: «Матінко, допоможи». І Вона їх чує, Її погляд із ікони звернений до кожного, хто стоїть на своїй Голготі, нагадуючи, що правда перемагає – Воскресіння близьке, перемога неминуча. Наше паломництва до Української Кальварії – це свідчення того, що Богородиця не залишає свого народу. Її лагідний погляд з ікони немовби промовляє: «Я стояла під Хрестом свого Сина – я стою і зараз поруч із вами». Коли ми вдивляємося на Пацлавську ікону, бачимо не просто художній образ. Перед нами відкривається «знак надії» для цілого народу. Її обійми відкриті для всіх: для тих, хто губиться в лабіринтах страждань і болю, хто відчуває себе покинутим, хто втрачає сенс у темряві. В Її руках – Сам Ісус Христос, Вона тримає на руках Надію, яка за словами апостола Павла «не засоромить» (Рим. 5, 5). Тому паломництво до Пацлавської чудотворної ікони Матері Божої – це шлях до джерела нашої Надії. Це відповідь на заклик Пречистої, яка перша виходить назустріч кожному, хто шукає Господа. Приходячи до Її ікони, ми приносимо не лише особисті прохання, але й тягарі всього народу: благання про мир, про перемогу життя над смертю заради Божої справедливості. У цій важкій добі нашого випробування прибігаємо до Пречистої Діви, бо Вона тримає на руках повноту нашої надії — свого Сина, якого Вона, як людська мати, з волі Небесного Отця, зродила за благодаттю та діянням Святого Духа, і на якого надіється весь людський рід від початку створення аж до завершення історії світу. В цій історії є вписаний шлях, боротьба та віра і нашого народу. Він «стоїть, бореться і молиться» тому, що живе надією на Божу справедливість і вірить у перемогу над злом, яке сьогодні паралізувало мільйони душ та намагається диктувати свою волю світові. Перемогу, яка під покровом Марії може стати шансом для сучасного людського суспільства, вийти на шлях власного відродження у світлі Божої правди та справедливості. Бо жодна людська сила, жодні міжнародні перемовини і дипломатія не дадуть нам тієї сили, щоб пройти шляхом до правдивої свободи і гідності. Тою дорогою нас перевести може лише Господь. Справедливий мир, який ми сьогодні хочемо випросити у нашого Господа – мир у наш Український човен – походить від Бога. Тож молімся, на цьому святому місці, під час нашої прощі, щоб Пресвята Богородиця, Мати Надії, взяла у свої обійми наш народ, нашу Церкву, наше воїнство. Її чудотворна ікона хай завжди нагадує нам: що навіть у найтяжчі моменти Бог приходить до нас через Свою Матір, щоб підтримати нас і дати нове життя. Нехай наші молитви кріплять на дусі захисників України, нехай всенародна підтримка додає снаги українським витязям здолати окупанта. Нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви й щоденної праці на славу Божу та для добра рідного народу. Вимолюймо на Українській Кальварії, аби благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа була з нашими воїнами, з нашим многострадальним українським народом. Амінь!   + Ярослав 10 серпня 2025 року Божого,с. Губичі, Добромильського деканату     Детальніше...

Владика Ярослав: Завдання людини – стреміти до звершеного преображення свого життя

6 серпня, у свято Преображення Господа нашого Ісуса Христа, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь з нагоди Преображення Господа нашого Ісуса Христа (2025)

«Це Син мій улюблений… Його слухайте»(Мт. 17, 5) Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Преображення Господнє – реальна подія з життя Господа нашого Ісуса Христа, про яку нам розповідає Євангеліє. Земне життя нашого Спасителя добігало до завершення. Зближався час Його страстей і смерті на Голготі, а водночас − випробовування віри Його учнів. Учні щиро вірили, що Ісус є обіцяним Месією, про Якого писали Мойсей і пророки. Однак євангельські події вказують, та й самі апостоли пізніше признаються, що ця віра затьмарювалася тими неправдивими поглядами на Месію, які ширили в єврейському народі книжники та фарисеї. Загальноприйнятою була думка, що Месія, прийшовши на землю, згуртує весь єврейський народ, переможе його ворогів, завоює цілий світ і дасть своєму вибраному народові можливість насолоджуватись невимовним щастям на землі. Тому апостолам було важко погодитись з тим, що їхній Учитель, такий могутній і славний, може бути зневажений, скатований, розп'ятий на хресті. Христос, щоб скріпити віру своїх учнів, об’явив їм свою Божественну природу, яка засяяла на Таворській горі — об’явив їм ту славу, яку Він мав у Небесного Отця перед сотворенням світу, ту славу, яка належала Йому як Синові Божому, одноістотному з Отцем і Святим Духом. Цю безмірну славу Сина Божого ми виразно добачаємо впродовж усього земного життя Ісуса Христа. Також у сьогоднішньому євангельському читанні дізнаємось про неї: «(…) узяв Ісус Петра, Якова та Йоана, його брата, повів їх окремо на високу гору й переобразився перед ними: обличчя його засяяло, наче сонце, а одежа побіліла, наче світло. І ось з'явилися їм Мойсей та Ілля і з ним розмовляли» (Мт. 17, 1−8). На думку святого Йоана Дамаскина, Ісус Христос узяв саме цих трьох, а не інших апостолів, тому що Петро, який прилюдно визнав Христове Божество, мав почути потвердження цього визнання й від Небесного Отця; Яків мав стати першим єпископом Єрусалима й першим з апостолів віддати життя за Христа; Йоан був улюбленим учнем Ісуса. Дякуймо Богові за те, що «дав нам привілей називати його Отцем». Боже батьківство було об’явлене у Старому Завіті, однак лише Ісус став Тим, Хто навчив нас взивати «Отче наш», бо саме у Христі Ісусі стаємо дітьми Божими. Як чуємо в сьогоднішньому євангельському уривку, Ісус преобразився перед Петром, Яковом та Йоаном (пор. Мт. 17, 2). Через заслону людської природи об’явився Син Божий − «Світло від світла». І було це підтверджено голосом із неба (пор. Мт. 17, 5). Бог Отець Сам вказує на Ісуса, Сина Свого, як «Вибраного» (пор. Лк. 9, 35) не лише під час хрещення в Йордані, але й у часі Преображення. На горі Тавор, подібно як і над Йорданом, залунав голос Отця: «Це – мій улюблений Син, що я його вподобав: його слухайте» (Мт. 17, 5). Коли Ісус втілився в лоно Марії Діви, то став нашим братом, а ми всі у Христі стаємо «дітьми – синами та дочками в Сині», тому Бог влив у нас духа усиновлення (пор. Рим. 8, 15). Ця велика істина вимагає від нас конкретної відповіді вірою та ділами життя. Преображення Господнє має також глибокий богословський задум: воно вказує на життя вічне, яке перебуває поза нашим історичним і циклічним часом. Ця подія говорить нам про Царство слави, преображення світу. На Таворі заговорив апостол Петро й каже до Ісуса: «Учителю, добре нам тут бути! Зробімо ж три намети: тобі один, Мойсеєві один та Іллі один» (пор. Мр. 9, 5). Слова апостола Петра вказують на Царство Боже, яке на мить прийшло в силі на землю. Апостол Петро прагнув утримати його, але воно цьому світові не належить, тому й зникло, хоча й було в ньому. Тільки у славному Зновупришесті Господньому Царство Боже запанує та існуватиме вічно. На Таворі ж його чудесне видіння було тимчасове. Під час преображення залунав голос: «Це Син мій возлюблений, слухайтесь його!» (Мр. 9, 7). Це незвикле об’явлення Божого синівства Ісуса тривало досить коротко. Коли апостоли підвели свої очі, то не бачили вже нікого іншого, лише Ісуса: «А коли сходили вони з гори, наказав їм, щоб нікому не оповідали те, що бачили, аж поки Син Чоловічий не воскресне з мертвих», – описує євангелист Марко (Мр. 9, 9). Так ми разом з апостолами чуємо передречення воскресіння з мертвих. Чуємо про це разом з учнями, вирушаючи з ними до Єрусалима, де станемо учасниками терпіння, смерті і воскресіння Господа − стрижневих подій в історії спасіння людства. Отже, Ісус є не лише найвидатнішою особистістю людської історії, але й Сином Божим. Він є Еммануїлом, Богом із нами і Божественним Приятелем, Який має слова життя вічного. Він є Світлом у темряві. Ісус є нашою радістю, бо ж знаємо, як Він любить кожного з нас. Апостол Павло в Посланні до Римлян пише: «Що скажемо на це? Коли Бог за нас, хто проти нас? Він власного Сина свого не пощадив, а видав його за всіх нас (…) Христос Ісус, який умер, ба й воскрес, що по правиці Божій, – він заступається за нас» (Рим. 8, 31−34). Ніколи, але особливо у хвилини розгубленості й неспокою, коли життя і сам світ валиться, не забуваймо про Христові слова: «Прийдіть до мене, всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас. Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо-бо моє любе й тягар мій легкий» (Мт. 11, 28−30). На горі Тавор Небесний Отець свідчить про Ісуса Христа: «Це – мій улюблений Син, що я його вподобав: його слухайте!» Словами «Його слухайте!» Бог Отець посилає Ісуса Христа людству як єдиного й остаточного Вчителя. З повеління «Його слухайте!» випромінює повнота Божественної влади, але також повнота любові Бога до людини, бо послух Ісусові є для нас не тільки обов’язком, який випливає з буття християнина, але також ласкою, привілеєм, даром. Він є Дорогою: ідучи за Ним, не заблукаємо. Він є Правдою: слухаючи Його, осягнемо правдиве визволення (пор. Йо. 8, 32). Він є Любов’ю, отже, прагне нашого добра, коли скеровує до нас Своє Слово. Він є Життям: слухаючи Його Слово, маємо доступ до вічного життя, бо слово Його — «Дух і життя» (пор. Йо. 6, 63). У сьогоднішньому Євангелії також читаємо, що, ставши свідками Таворського чуда, учні впали обличчям до землі й вельми злякались. Тоді Ісус підійшов, доторкнувся до них і каже: «Устаньте, не страхайтеся!» (Мт. 17, 7). Дотик Бога усуває з людського серця збентеження і страх та вливає в нього силу й відвагу. Божий дотик позбавляє людське життя стагнації, інертності й пасивності. Як часто у Святому Письмі сказано: «Устань!» Господь каже до Мойсея на Синай-пустині: «Устань, вийди поперед людей (…) Ось я стану перед тобою там, на скелі, на Хориві, і коли вдариш ти по скелі, вода зрине з неї, і люди питимуть (пор. Вих. 17, 5−7). «Устань та їж, бо далека тобі дорога», — сказав Божий Ангел Іллі. «Вийди з печери і встань на горі перед Господом», — закликав уже Сам Господь до пророка (пор. 1 Цар. 19, 7−11). Пророк Єзекиїл згадує своє пережиття зустрічі з Богом: «Рука Господня була там на мені, і він сказав мені: "Устань, вийди на рівнину, і я там говоритиму з тобою"» (Єз. 3, 22). «Устань, іди в Ніневію, оте велике місто, і проповідуй проти нього», — наказує Господь пророкові Йоні (Йон. 1, 2). «Устань, візьми дитятко та його матір і втікай у Єгипет», — каже ангел св. Йосифові (Мт. 2, 13). «Устану й піду до мого батька», — вигукуй блудний син у хвилині прозріння (Лк. 15, 18). «Устань і йди в Дамаск», — чує Савло, коли від Божого світла повалився додолу й осліп» (пор. Ді. 22, 10). Щоразу, коли відбувається щось важливе й вирішальне, людина мусить устати, піднестися, віддалитися від буденності. Завдяки прямій поставі людина може розмовляти з Богом віч-на-віч, як Мойсей на горі Синай. Так вона виражає надзвичайну гідність покликання людини — бути партнером Бога, продовжувати Його діло сотворення й преображення створіння. Постава стояння на ногах є водночас поставою слухання й готовності сповняти волю Божу. Преображення Господнє належить до одних із найвагоміших подій у земному житті Ісуса Христа. Своє Божество Ісус приховував за допомогою тіла, затаював Свою славу перед людським оком, а на горі Тавор Господь являється апостолам Тим, Ким справді був, – Богом. Тому й пише Євангелист Йоан: «І ми славу Його бачили, – славу Єдинородного від Отця, повного благодаті та істини» (Йо. 1, 14). Цим прославленням Ісус хотів зазначити, що тим, хто слідуватиме за Ним на Голготу, укінці важкої дороги відкриється незрівнянне щастя − з терпіння зрине спасіння. Тож завдання людини – стреміти до звершеного преображення свого життя, аби з хмарних земних низин завітати до світлих небесних вершин, тобто до місця всякого добра. Дорогі в Христі брати і сестри, просімо, щоб Господь у своєму Преображенні, подарував нам те Боже таворське світло серед темряви війни і горя та визволи нас своєю силою від окупанта, який хоче нас поневолити. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 6 серпня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

10 і 15 серпня 2025 року Божого проголошено днями ювілейних прощ до Української Кальварії та до Самбірської чудотворної ікони Пресвятої Богородиці

З нагоди ювілейного 2025 року Божого владика Ярослав, Єпископ Самбірсько-Дрогобицький, проголосив 10 серпня 2025 року Божого днем ювілейної прощі до Української Кальварії в с. Губичі Самбірського району, а 15 серпня – днем ювілейної прощі до чудотворної ікони Пресвятої Богородиці у м. Самборі. Детальніше...

Владика Ярослав: Господь діє в житті кожного за мірою його віри

27 липня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь на сьому неділю після Зіслання Святого Духа (2025)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання розповідає нам про два чуда оздоровлення, які чинить Ісус. Він повертає двом незрячим особам зір, а німому біснуватому чоловікові – мову. Євангельські історії перших неділь після Зіслання Святого Духа багато розповідають про віру. Основною думкою цих подій є важливість цієї чесноти для людини. Вона повинна переростати у довір’я до Бога і служіння ближнім. Віра захищає нас від впливу злого духа і всяких гріхів. Вона провадить нас до Божої всемогутності, яка оздоровляє нас з різних недуг, дає силу нести тягарі життя, зближає людей між собою, зокрема у випробуваннях. Оздоровлення Ісусом двох незрячих людей відкриває нам віру, як очі душі, як духовний зір, який допомагає нам пізнавати Бога. У цій розповіді євангелист Матей насамперед вказує на Ісуса як Месію. Про це говорить месіанський титул «Син Давида», який часто з’являться у Євангелії від Матея в описах зцілень. Тому важливо поглянути на ці зцілення крізь призму месіанських очікувань Ізраїля провіщених пророками: «Тоді прозрять у сліпих очі, й у глухих вуха відтуляться. Тоді кульгавий, мов олень, підскочить; язик німого піснею озветься, бо в пустині ринуть води і в степу потоки» (Іс. 35,5-6). Ісус сповнює те, що провіщали пророки. В центрі розповіді – Ісус і два незрячі, які, незважаючи на те, що не бачать, ідуть за Ісусом і входять разом з Ним всередину дому, до якого ішов Ісус. Просвітлення наступило у домі, у Церкві. Воно починається від бажання іти за Господом, це прагнення є легеньким світлом серед ночі. Хто йде за Ісусом, приходить до повного світла. Очевидно, що по дорозі були й інші люди, однак євангелист Матей зосереджує нашу увагу на Ісусі Христі і цих двох особах. Постава Ісуса тут дещо особлива, Він не відразу відповідає на прохання, як у випадку з прокаженим (пор. Мт. 8,3), сотником (пор. Мт. 8,7) чи начальником, у якого померла дочка (пор. Мт 9,19). Тут Ісус чує прохання про змилування упродовж часу, коли Він є в дорозі до дому, але відповідає на прохання сліпців аж тоді, коли вони зайшли за Ним у дім. Так Христос неначе випробовує їхню віру, хоче почути від них визнання їхньої віри. Господь наперед знає те, чого нам потрібно, але бажає чути прохання як вияв нашої віри. Незрячі звертаються до Ісуса: «Помилуй нас, сину Давидів». Вони не просять тільки прозріння, а помилування. Це прохання є важливішим від бажання тільки тілесного оздоровлення. Воно стосується помилування, зцілення цілісної людини. Це прохання і ми так часто висловлюємо перед Богом у наших богослужіннях. При зустрічі Ісус запитує, чи вони справді вірують, однак не питає про віру в Його месіанство, яку вони виражають словами: «Сину Давидів», а про віру в Його здатність їх зцілити. Їхня відповідь коротка і водночас досконала: «Так, Господи». Чудо оздоровлення супроводжується жестом дотику до їхніх очей із словом: «Нехай вам станеться за вашою вірою!». Незрячий перебуває у темноті, і першим кроком до просвітлення є свідомість того, що людина є сліпою. Тільки той, хто є створений до життя у світлі, знає, що є сліпим. Камінь не є сліпим! Знання про сліпоту означає розуміння того, що ти не є створений для темноти, подібно як знання про смертність – що ти не є створений для смерті. Свідомість сліпоти і смерті виникає із нашої гідності, зі свідомості свого покликання і призначення Богом. У Святому Письмі «бачити», «бути зрячим» означає бути віруючим. Віра – це є особлива властивість людської особи проникати в глибину дійсності, бачити набагато глибше, ніж це можуть зафіксувати лише тілесні очі, і тому віра часто ще називається прозрінням, просвіченням людини. Коментуючи те, що сталося, єпископ Іларій (IV ст..) з міста Пуатьє повчав: «Вони побачили, тому що вони увірували, а не тому увірували вони, що побачили. Саме через те, що вони очима віри так могли проникнути в глибину цього, що діється, і побачили живого Бога, Який є перед ними, саме тому вони могли прозріти у своєму фізичному, тілесному вимірі». Так діє Господь в житті кожної людини – за її вірою. Отже, віра людини чинить її здатною стати учасником спасительної місії Ісуса Христа. Там, де Ісус не знаходить віри, Його дія обмежена: «І не зробив там багато чуд з-за їхньої невіри», – каже Cвященне Писання (пор. Мт. 13,58). Коли відкрились очі незрячих, Христос говорить їм: «Глядіть, щоб ніхто не знав про це» (Мт. 9,30). А вони зробили навпаки: розголосили по всій країні. Той дар, якого вони сподобилися завдяки вірі, не могли тримати в собі. Віра тих двох сліпців привела їх до бачення і спонукала до свідчення. Вони виявилися прозорливішими від інших людей, бо в Ісусі Христі побачили Месію – Давидового Сина. Однак своє месіанство і Боже Синівство Ісус відкриває не відразу. Ісус, не бажає, щоб люди Його сприймали тільки як політичного діяча, тому поступово відкриває те, хто Він є. Євангелист Марко ще більше ніж Матей наголошує на цій месіанській таємниці Христа, щоразу зазначаючи, що на початку своєї проповіді Ісус забороняє розповідати про чуда, які Він чинить. Христос бажає, щоб Його знали не тільки як чудесного цілителя, який повертає зір, зціляє різні хвороби, виганяє злих духів, але що Він є тим обіцяним Месією, в якому сповняються пророцтва Старого Завіту. Йоан Хреститель, будучи ув’язненим і довідавшись про те, що могутній пророк постав у народі, який творить численні чуда, посилає своїх учнів, щоб спитали Його: «Ти той, що має прийти, чи іншого маємо чекати?» (Мт. 11,3). Він бачив у діях Ісуса сповнення месіанських пророцтв і бажав упевнитися, чи Ісус справді є тим Месією, якого очікував Ізраїль. Христос не відповідає прямо на запитання Йоана, але говорить посланцям: «Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина» (Мт. 11, 5). Йоан Хреститель, апостоли і всі люди, до яких проповідував Христос, повинні були через Його слово і діла визріти у розумінні того, ким є Ісус. З наближенням своєї хресної жертви Христос щораз більше відкриває таїнство своєї Особи і своєї місії спасіння людини, а до цього через свої діла Він поступово приготовляє людей до розуміння і прийняття цієї істини. Він прийшов відкупити цілу людину, спасти її від неволі гріха і смерті. Друге оздоровлення, про яке чуємо в євангельському читанні, – вигнання злого духа, завдяки якому Христос повертає дар мови одержимій людині. Це зцілення стосується інших чуттів людини – її здатності чути і розмовляти. Його також слід розглядати в контексті месіанських пророцтв. Оскільки цей чоловік був німий, то у розповіді, природньо, нема згадки про прохання про оздоровлення, немає діалогу з Ісусом, немає, навіть, слова, яким Христос оздоровляє. Євангелист говорить тільки про наслідок вигнання злого духа: «Коли ж він вигнав біса, німий почав говорити» (Мт 9,33). Після цього чуда дає про себе знати натовп людей, які дивуються, бо ніколи такого не бачено в Ізраїлі. Йдеться не лише про територію Ізраїля, а й про історію вибраного народу: «Такого не бувало й не видано з того часу, як Ізраїль вийшов з Єгипту, по цей день!» (пор. Суд. 19,30). Народ, знаючи це, засвідчує особливу Божу силу і Божу присутність у Христі Ісусі. Чуття (бачити, чути, розмовляти), які зціляє Христос, надзвичайно важливі для людини в її спілкуванні з ближніми. Однак у відносинах з Богом це неможливо без віри. Тільки у вірі людина здатна спілкуватися, чути, споглядати Бога, відчувати Його присутність. Тільки у вірі людина здатна прийняти Його дар спасіння і життя вічного. Проте є група людей в народі, які, бачачи ці чуда, все ж мають власне їх трактування, тому що вони не здатні вийти зі свого способу мислення, свого уявлення про Бога, не здатні побачити в Ісусі Христі об’явлення Божої доброти і милосердя. Вони закривають свої очі, аби не бачити сповнення цих пророцтв у Христі. Для них Ісус не може бути від Бога, бо діє не відповідно до їхнього знання про Бога, яке вони вважають єдино правильним. Тому надприродна сила Ісуса ними сприймається як протилежна від Бога: «Він виганяє бісів князем бісівським» (Мт. 6,34). Цими словами вони, щоб не увірувати в Нього, намагалися оправдати закривання своїх вух на слово Ісуса, а очей – на чуда, які Він чинив. Проголошення Євангелія Царства, як в часи Ісуса Христа, так і сьогодні, ставить кожну людину перед вибором: прийняти й повірити, щоб спастися, або ж, закриваючи очі й вуха, зробити серце нечулим до прийняття Доброї Новини. «Ісус обходив усі міста і села, навчаючи в їхніх синагогах, проповідуючи Євангеліє царства та вигоюючи всяку хворобу й недугу» (Мт. 6,35). Цими словами євангелист підсумовує певний період місії Ісуса починаючи з Галилеї (пор. Мт. 4,23). Це служіння об’єднує проголошення Євангелія Царства, навчання по синагогах, не тільки словом, але й знаками милосердя й оздоровлення. Всі ми потребуємо Божого змилування, коли наш народ потерпає від зухвалого та жорстокого агресора московита, коли бойові дії ведуться на землі, в повітрі і на морі, ми благаємо у Господа про особливу підтримку для наших воїнів, тому наслідуймо євангельських незрячих у їх молитві: «Ісусе, сину Давидів, помилуй наш народ, нашу державу, наше воїнство, терплячий і страждаючий наш Божий люд, допоможи нам знову стати віруючим і повноцінним Твої народом». З вірою молимось, трудимось і боремось, за ради майбутнього України. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 27 липня 2025 року Божого,м. Дрогобич     Детальніше...

Владика Ярослав у с. Славсько: Господь бачить у вас силу змінювати світ, навіть якщо ви самі в собі її не бачите [фото]

23-24 липня у с. Славсько, що на Сколівщині, відбулися молодіжні з’їзди «Українська Молодь – Христові» з нагоди Ювілейного року, 160-річчя від дня народження праведного митрополита Андрея Шептицького, а також 30-річчя заснування осередку УМХ у м. Сколе. Детальніше...

Слово на Всеукраїнський з’їзд молоді УМХ (2025)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі брати і сестри, дорога молоде! У кожної великої події є свій простір і час. Та трапляються моменти, які особливо глибоко торкають серця, бо мають у собі щось більше, ніж просто програму чи розклад. Саме такою є цьогорічна всеукраїнська зустріч «Українська молодь – Христові» у Славську. Це не просто молодіжне зібрання в мальовничих Карпатах, а особливий момент Божої благодаті; священний час і простір, даровані нам Господом у Ювілейному році надії під гаслом «Паломники надії»; простір, у якому діє Христос, і час, у якому Він промовляє до наших сердець. Цього літа Господь збирає нас у мальовничих горах, як колись зібрав Своїх учнів на березі Генезаретського озера. Євангелист Лука зазначає, що «народ юрмився» біля Ісуса, «щоб слухати Слово Боже» (Лк. 5, 1). І сьогодні ви, дорога молоде, яка прибула з різних куточків України, також зібралися тут, у бескидах, щоб слухати Його Слово. Ви принесли із собою не лише наплічники, а й запитання, втому, тривогу, біль, невизначеність. Але водночас – свою віру, надію і любов бо знаєте, що Христос не «десь далеко», а тут, серед нас. Наше життя часто нагадує те ранкове узбережжя сьогоднішньої благовісті: ми втомлені, іноді зневірені, після «нічних трудів та особистих зусиль», що здаються марними. Та саме в таку буденність приходить Господь. Не в мить тріумфу, а туди, де порожні сіті й людські сили на межі. Він входить у наші «човни», у саму гущу щоденного життя, і звертається до нас так само, як до рибалок: «Відчаліть на глибінь». Його заклик і сьогодні не втрачає сили, бо в глибині душі кожен із нас прагне більшого: вийти з рутини, подолати поверховість, подивитися за межі власної замкненості. Коли рибалки впустили Ісуса у свій човен, усе змінилося: «Піймали велику силу риби, і сіті їхні почали рватися» (Лк. 5, 6), а згодом «витягши човна на берег, кинули все й пішли слідом за Ним» (Лк. 5, 11). Відтоді їхнє життя більше не оберталося навколо «сіті» та «риб». Вони почули: «Не бійся!» – і стали «рибалками людей». Перед ними відкрився новий горизонт можливостей. Прості рибалки дозволити Христові змінити їх зсередини. Їхнє рішення залишити все й піти за Ним було не втечею, а вільним вибором. У Христі вони відкрили для себе новий шлях і нове покликання. У зустрічі з Живим Богом вони знайшли справжню свободу – ту, якої світ не в змозі дати. Ця євангельська оповідь має особливе значення і для вас, дорога молоде, бо ви теж стоїте перед вибором. У світі, де все часто зводиться до зручності, швидких рішень, «лайків» і поверховості, ви прагнете глибшого сенсу, істини, справжньої спільноти. І Христос не стоїть осторонь цих пошуків. Він входить у човен нашого життя – з усіма сумнівами, болем, мріями – і запрошує «відчалити на глибінь». Це запрошення вийти за межі звичного, довіритись Йому, ступити туди, де народжуються справжня віра, надія і свобода. Але ця глибина завжди пов’язана з тривогою і відвагою. На прохання Ісуса рибалки чесно визнають: «Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали» (Лк. 5, 5). Їхнє здивування знайоме кожному з нас. Ми також намагаємось, вчимося, служимо, трудимось і часто зазнаємо розчарування. Сучасна українська молодь запитує: чи варто бути щирим, коли щирість ігнорують? Чи є сенс залишатися добрим, коли світ такий жорстокий? Чи не запізно змінювати щось у собі, коли стільки всього зруйновано – і зовні, і всередині? Ми шукаємо Бога, але іноді здається, що Він мовчить. Ми прагнемо розуміння, та стикаємось із байдужістю… На ці та ще інші, часто болісні запитання Христос відповідає своєю присутністю. Він не нав’язує аргументи, а входить в човен нашого життя і промовляє: «Відчали на глибінь». Він не змушує, а запрошує вирушити з Ним у подорож, яка веде до святості. Цей шлях непростий, але саме у Христі ми здатні знайти відповіді на засадничі питання, які нас турбують. Це шлях довіри, коли ми ще не бачимо всього маршруту, але знаємо, з Ким ідемо. Господнє запрошення проходить крізь усю історію спасіння. Від самого початку Бог звертається до людини, кличе її йти за Ним з довірою, відвагою й відкритим серцем. «Зроби ковчег» (Бут. 6, 14), – звертається Господь до Ноя. «Вийди з землі твоєї, з рідні твоєї і з дому батька твого в край, що його Я тобі покажу» (Бут. 12, 1), – каже Він Авраамові. «Іди до фараона, щоб вивести народ Мій з Єгипту» (Вих. 3,10), – посилає Мойсея. Кожен із них міг би відмовитись (і це пробували робити), сказати: «Це не для мене», «Я не готовий», «Я нічого не зміню». Але вони зробили крок назустріч Божому покликанню, подолавши власні страхи, сумніви, звичні уявлення. Бо Господь не чекає, коли ми будемо ідеальними, а запрошує саме тоді, коли ми наважуємось Йому довіритись. Сьогодні цей самий поклик звучить знову, але вже не з вершини Синаю, а в нашому житті та історії. З того місця, де переплелися війна, втома, пошуки, зневіра, Христос звертається до кожного з нас: «Ідіть за Мною, бо Моє Слово – це Дорога, Істина і Життя» (пор. Йо.14, 6). Дорогі в Христі! Ви є тією молоддю, яка належить Христові. Ви не споживачі контенту, не «втрачене покоління» як дехто каже. Ви – ті, кого Бог сьогодні кличе іти за Ним, тому що Він вам довіряє. Господь бачить у вас силу змінювати світ, навіть якщо ви самі в собі її не бачите. Господь Бог запрошує вас не плисти за течією, а «відчалити на глибінь – поступити во глибину». Але, що конкретно означають ці слова? Про яку глибину йде мова? Всім людям потрібна глибина: глибина людськості, глибина правдивої віри, глибина автентичності, глибина отриманого дару покликання. Іншими словами, чим би ми не займалися, над чим не трудилися, повинні робити це відповідально і ґрунтовно, бо Бог хоче глибини нашого життя. Шукаймо її в Петровому човні – Христовій Церкві. Не біймося цієї глибини, навіть якщо нам здається, що на мілині нам комфортно, вигідно. Якнайчастіше віддаваймо човен нашого життя Богові, пливімо на глибину молитви – богоспілкування, воцерковлюймо наше життя через Таїнства і тоді отримаємо нагороду за наші труди, як її отримали апостоли у сьогоднішньому Євангелії. Один із них – Симон, який працював цілу ніч і не зловив нічого. Його розчарування відчутне і нам. Він миє сіті, втомлений, з думкою, що зробив усе, що міг. Симон – це кожен із нас, хто втомлюється, втрачає надію, переживає знецінення своїх зусиль. Ісус бачить у ньому не поразку, а відкритість. Бо той, хто вже пізнав межу власних сил, часто здатен почути по-новому. У серці, вільному від ілюзій, з’являється простір довіри до Слова Божого. Тому Спаситель звертається до Симона саме в момент його виснаження: коли сіті порожні, нічого не вдалось, каже йому: «Відчали на глибінь та й закиньте ваші сіті на ловитву» (Лк. 5, 4). Це прохання здається недоречним, навіть дивним, але Симон відповідає просто: «На твоє слово закину сіті» (Лк. 5, 5), він закинув їх, то вловив дуже багато риби, так, що їх човен її не вміщав і потрібною стала допомога інших. Дорогі брати і сестри, дорога молоде! Сьогоднішній з’їзд Української молоді – Христові у Славську є тим величним моментом, який прикрасить велику й живу історію, яку ми разом продовжуємо творити. Рух «Українська молодь – Христові» зародився у ювілейний 1933 рік (1900 річниця Христового відкуплення) – в час, коли над Європою згущувалися хмари тоталітаризму, а український народ страждав від голоду, переслідувань, утисків і міжусобиць. У такі темні часи праведний митрополит Андрей Шептицький разом із молодими душпастирями не дозволили зневірі перемогти. Вони звернулися до молоді із закликом не мовчати, не здаватись, а відкрито свідчити свою віру у Христа. І молодь відповіла. У Львові за деякими даними зібралося близько сто тисяч юнаків і дівчат. Вони проголосили: наша ідентичність – у Христі, наша сила – у вірі і наша відповідь на виклики – не страх, а любов. Багато з них пізніше стали лідерами свого народу у буремні часи. Попри ІІ Світову війну й переслідування Церкви радянським атеїстичним режимом, УМХ не зникла, а продовжила своє життя - спершу у підпіллі, а згодом у діаспорі: в Канаді, США, Аргентині, Австралії. Навіть далеко від рідної землі, українська молодь гуртувалася навколо Христа, не забуваючи, ким вона є і чий знак носять. Коли Церква вийшла із підпілля, тисячі молодих людей знову зібралися у Львові 7–8 вересня 1990 році. Це стало знаком відродження, надії, перемоги віри і надії над злом. І ось сьогодні, у Ювілейному 2025 році Божому, ми знову разом. Живемо в інших умовах, стикаємось з іншими викликами, але тримаємося тієї самої відповіді: ми – Христові. Ці слова набувають особливого значення саме тепер, коли наш народ переживає важкі й драматичні часи. Війна принесла біль, втрати, невимовне страждання. Та водночас вона відкрила нові горизонти для віри й служіння. Ми бачимо, як наша молодь стає проявом надії: служить у шпиталях, волонтерить, молиться, організовує збірки на потреби українських Збройних Сил... Це і є жива відповідь на виклик часу. У такий період особливо важливо пам’ятати Христове запрошення «відчалити на глибінь», що не означає тікати від реальності, а навпаки, входити в неї з вірою, переображувати. Бо саме тоді, коли Боже Слово стає частиною нашого життя – щось змінюється. Так, як це сталося з рибалкою Симоном. Він побачив чудо не лише в дивовижному улові риби, а в тому, як любов Ісуса змінює його самого. І саме в ту мить, коли відчув свою слабкість, він з глибини свого серця промовив: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк. 5, 8). Проте Ісус не відступив, а навпаки, покликав його стати учнем. І саме таких учнів Він кличе сьогодні. Коли ви знову повернетеся до своїх щоденних справ після цього з’їзду, нехай у вашому серці залишиться найголовніше: Христос був тут з нам. Він був у тиші ранкової молитви, у глибоких роздумах над Євангелієм, у щирій пам’яті нашої історії, у розмові і слуханні, у радості спільноти та зустрічі. Тут, серед гір і туману, ви змогли відчути присутність Господню і Його незбагненну любов. А разом із тим – ви краще пізнали себе. Бо той, хто по-справжньому зустрічає Христа, не залишається тим самим. Ви побачили свої страхи і мрії, рани і потенціал, свої таланти й покликання. А ще більше: ви знайшли себе у Христі. Бо справжня ідентичність людини не формується лише через освіту, досягнення чи статус, вона народжується тоді, коли ми довіряємо Богові. Там, де дозволяємо Христу увійти у наш «човен» і повести його далі. Недарма саме це є гаслом руху УМХ: «Тут знайдеш Христа, тут знайдеш себе, тут знайдеш себе у Христі». Це не просто гарна цитата, а шлях, який ви, дорога молоде, вже почали. І цей шлях не завершується тут, у Славську… він тільки починається. Повертайтеся, отже, додому не як туристи, а як «паломники надії». Несіть світло, яке побачили, відкрили тут, у свої спільноти, парафії, школи, університети, родини. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і єдність Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 24 липня 2025 року Божого,с. Славсько   Детальніше...

Владика Ярослав уділив священичі свячення у катедральному храмі святих мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Пресвятої Богородиці у м. Римі [фото]

20 липня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у катедральному храмі святих мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Пресвятої Богородиці у м. Римі. Під час богослужіння єпископ уділив священичі свячення дияконам Михайлу Карпінцю та Ярославу Мисаку. Детальніше...